Іван Матвійович КРАСОВСЬКИЙ маслівчанин. З 1952-го до 1990-го він працював кіномеханіком у Маслівці. За сумлінну працю відзначений орденами Леніна та "Знак Пошани". В 1983 році йому присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури УРСР".
Не дивлячись на молодий вік, Івану Матвійовичу; довелося пройти фронтовими дорогами. За роки Великої Вітчизняної нагороджений орденом Слави III ступеня і орденом Червоної Зірки. Сьогодні ми розповімо про один з бойових епізодів, в якому він брав участь.
В лютому 1945 року війська Другого Білоруського фронту, де воював 18-річний артилерист Іван Красовський, оточили під польським містечком Данціг велике угрупування німецьких військ. 26 лютого полк Красовського зняли з передової і відвели в тил для перепочинку та поповнення. Але відпочити не вдалося. На світанку наступного дня пролунала команда "Підйом!". Фашисти прорвали оборону радянських військ, їх потрібно було зупинити, адже перед ворогом без захисту опинилися госпіталь, біженці, тили армії. Командування зібрало все, що залишилося від полку, і кинуло на місце прориву. Численній піхоті та десяткам танків і бронемашин ворога протистояло шість 76-міліметрових гармат, п'ять 45-ок і взвод кулеметників.
Не встигли й окопатися, як почувся сильний гул. Це сунула німецька армада. Попереду зловісно скреготіли гусеницями важкі танки - "тигри" і "пантери". Із зменшенням відстані до ворога посилювалася і напруга. Аж ось почувся очікуваний наказ "Вогонь!". Відразу артилеристи підбили три фашистські танки, потім ще чотири. Фашисти відповіли танковим вогнем. Біля наших гармат стали рватися ворожі снаряди. Артилеристи гинули один за одним. Залишилися живими лише Іван Матвійович та його командир. Часу катастрофічно не вистачало. Адже потрібно навести гармату, зарядити її і вистрелити. А вдвох робити це важко. Ще й, на біду, снаряди закінчувалися. Командир кинувся до сусідньої гармати, обслуга якої загинула, і схопив снаряд, але принести не встиг. Осколком йому розвернуло живіт і він впав, продовжуючи притискувати до себе снаряд. Красовський у відчаї кинувся до командира. Та той, зібравши останні сили, ледь чутно прошепотів: "Ваню, до гармати! Наказую стріляти!".
Іван підхопив залитий кров'ю снаряд, загнав його у замок і навів дуло на "пантеру", що з грізним ревом сунула на артилерійську позицію. Він знав, що в лоб танк не пробити. Міцна броня. Тож чекав слушної нагоди. Аж ось "пантера" виїхала на горбик і відкрила своє днище. В нього і послав снаряд Красовський. Одночасно вдарила і танкова гармата. Іван з радістю встиг побачити, як "пантеру" огорнув чорний дим. Та раптом спину солдата охопив всеспопеляючий жар. Красовський миттєво втратив свідо­мість"....
Прийшов до тями вже в госпіталі. Перше, що запитав: чи зупинили німців? Вороги не пройшли. Але ця перемога дісталася дорогою ціною.

Нас у батьків двоє: я і старша сестра . Найяскравіший спогад з дитинства—це коли я поклала руку батькові на коліно, а він її скинув, як ужалений: "Диви, що надумала, ще штани мені забрудниш!". Доречно буде сказати, що тато дуже любив військовий одяг, і він завжди у нього був у бездоганному стан. Голосно розмовляти, співати в хаті було заборонено, щоб не тривожити батьків спокій.
Коли мені було п'ять років, батьки розлучилися. Після цього я жила з мамою на квартирі, а сестра у бабусі й дідуся. Брати участь у нашому вихованні, сплачувати аліменти чи допомагати дітям матеріально батько не бажав. А якщо колись заходили до нього, то чули одне: " Моя дитино, я ж твій батько, тож розповідай, благочестива дівчино, як твої справи ?" У відповідь на відвертість чули лише повчання і насмішки.
Після закінчення школи пішла працювати у нашу районну лікарню, де протрудилася в одному з відділень сім років. За цей час нічого не змінилося. Ми з сестрою жили своїм життям, а батько своїм. Раптом він згадав, що в нього є дві дочки. Пенсію отримує невелику, от і вирішив попросити належні органи примусити нас допомагати йому матеріально, морально, а, може, і в пошуках дружин, адже після нашої матері в нього вже шоста, та й , мабуть, не остання дружина.
Якось ми знову зустрілися у родині сестри. Батько себе нахвалював, розповідав, який він мудрий, як "турбується" про нас, тож радий був би нам допомогти, та гроші лише папером лежать на книжці. Я більше мовчала, що тут скажеш?
Будучи вже добре напідпитку, тато зупинив мутний погляд на мені і промовив: " А ти що? Ніщо!" Гарячий біль обпік моє серце. Як тобі не соромно, батьку?! Я доросла людина, маю власну сім ' ю, ми працюємо, ні в кого нічого не просимо, відкладаємо гроші, мріємо про власний будинок. Що ти для цього зробив і яке ти маєш право кидати мені такі нікчемні слова?
Сором і образа на батька живуть в серці і моєї сестри. Одного разу вона попросила в батька ложку оцту (живуть поряд), бо не можна було все покинути і бігти до магазину. " В кожного повинно бути все своє "—лише почула у відповідь. Це прохання для неї перетворилося на ганьбу.
Цією розповіддю я намагаюся постукати в твоє серце, батьку. Це зараз ти самозакоханий, насмішкуватий, жадібний і найрозумніший. А на старість люди стають однакові: вразливі, допікають хвороби, їм, як дітям, потрібна увага, допомога, лагідне слово. До кого ж ти звернешся незабаром, до кого прихилиш свою сиву голову? Ти про це думав?

Несміливо постукавши у двері, до мого кабінету зайшла похилого віку жіночка. Вона відчутно хвилювалася, розчервонілася.
Я до вас, сказала жінка. Бо не знаю, до кого ще можна звернутися. Ось на мою адресу лист надійшов з якимись документами для Ольги Петрівни Дем'яненко. А у нас такої нема. То не викидати ж листа, людина ці документи чекає. А де ж її шукати? Може, ви допоможете?
Моєю гостею виявилася Раїса Іванівна Ярощук з Миронівки. Коли я подякував їй за чуйність і порядність, жінка здивувалася:
Що я такого зробила? Просто жаль людини, для якої цей лист, мабуть, має велике значення. Мені здається, що кожен, якби був на моєму місці, вчинив би так само.
А через два дні до редакції завітав молодий чоловік, який знайшов у Києві (!) пенсійні посвідчення двох жителів — чоловіка і жінки з нашого району. Він віддав ті посвідчення, і, навіть не назвавши себе, швиденько пішов. Лише сказав — поверніть ці документи господарям.
Що й говорити, далеко не кожен нині покинув би свою домашню роботу, особливо в цей час, і пішов би з чужим листом чи з чужими документами до редакції, прагнучи допомогти незнайомим людям.
І згадався мені ще один випадок. Зайшла якось до редакції молода жінка і запитала, чи не зверталися до нас люди з проханням подати оголошення про повернення загублених документів?
— Ні, не зверталися, відповіли їй. Але залиште документи, якщо звернуться, ми віддамо.
— А хто мені за них винагороду дасть?— обурилася жінка. І з грюком зачинила за собою двері.
Так, різні є особи. Це правда. Але правда і те, що таки не перевелися у нас порядні, співчутливі люди. І в цьому наше щастя.
Я віддав і листа, і посвідчення в районне управління Пенсійного фонду. В листі були документи для перерахунку пенсії жительці Яхнів О.П. Дем'яненко. Працівники управління повідомили їй, що лист, якого вона чекала з таким нетерпінням, у них. А загублені пенсійні посвідчення повернули їх господарям — жителям Вікторівки.
Хочу низько вклонитися і миронівчанці Раїсі Іванівні Ярощук, і невідомому молодому чоловікові за їх порядність, співчуття і доброту.

Більше двадцяти років працювала в Маслівському дитячому садку Тетяна Миколаївна Борисенко. Родом вона з Переяслав-Хмельницького району. В дитинстві мріяла пов ' язати свою долю з сільським господарством. Тож, закінчивши школу, вступила на навчання до Маслівського радгоспу-технікуму. Тут зустріла свого майбутнього чоловіка маслівчанина Василя Григоровича, за якого по закінченню технікуму і вийшла заміж. Свою трудову діяльність Тетяна Миколаївна розпочала дояркою в місцевому господарстві і завжди була в числі найкращих. А п'ять років поспіль ще й ставала переможцем соціалістичного змагання. Але згодом зрозуміла, що її покликання — робота з дітьми. Тож перейшла працювати до сільського дитсадка. І тут теж неодноразово відзначалася за добросовісну працю. Нині Тетяна Миколаївна на заслуженому відпочинку. Але продовжує перейматися проблемами дитячого садка і ніколи не відмовляє у проханні керівництва в чомусь допомогти.

Кожне село має своїх старожилів. Найстарішою жителькою села Яхни на сьогоднішній день є 93-річна Катерина Іванівна Довбня. Та не тільки поважний вік цієї жінки привернув нашу увагу під час перебування тут. А і її життєва активність. Бо застали ми жінку якраз за роботою — на городі.
Катерина Іванівна — багатодітна мати. Народила і виростила восьмеро дітей — чотирьох дочок і чотирьох синів, більшість з яких живуть в рідному селі. А ще вона має 24 внуків і 20 правнуків. Трудилася К.І. Довбня на різних роботах у місцевому господарстві.
— І полола, і косила, і снопи в'язала,— говорить Катерина Іванівна. — А що вже пережити довелося, то лише одному Богові відомо: революція, війна, голодовка. Мало добра бачила на своєму віку.
Та вона не зігнулася під тягарем труднощів і лихоліть, бо має добре серце і щедру душу. В цьому переконуєшся вже за якусь хвилину розмови з нею. Говорить старенька жваво, переконливо, лагідно посміхаючись, випромінюючи особливу материнську ласку і доброту. Шана і уклін вам, Катерино Іванівно — берегине роду людського. Хай дає вам Бог здоров'я ще на багато літ.

Недаремно кажуть, що світ не без добрих людей. І це дійсно так.
Вже не один рік працює головою правління ВАТ "Миронівське ХПП" В.В. Воробієвський. І весь цей час він піклується про нас, пенсіонерів. Наведемо декілька прикладів.
Коли надходили новорічні свята, ми отримали вітальні листівки та подарунки від підприємства, а разом з ними і по 100 гривень. Так що було з чим святкувати. На свято 8 Березня знову всіх пенсіонерок привітали листівками, квітами і вручили по 50 гривень. Не довелося нам купувати в магазині і пасочки перед Великоднем. Підприємство виділило по 25 кг борошна вищого ґатунку та по дві пасочки. І все це безкоштовно. Та й з городами немає проблем — завжди виорють.
З приходом весни хочеться завести якихось курчаток, гусенят. Але ж їх треба годувати. І знову допоміг В.В. Воробієвський. Ми отримали по 50 кг висівок.
Щиро вдячні Віктору Володимировичу та всьому колективу хлібоприймального підприємства за повагу, чуйність і доброзичливе ставлення до людей похилого віку.

Працює начальником відділення зв'язку в Малому Букрині Тетяна Миколаївна Калінович. Хто б не зайшов на пошту, кожного зустрічає привітною посмішкою. Клієнтів обслуговує на високому рівні. Запропонує людям товари народного споживання, нагадає за ліки. Бо пошта надає і таку послугу, як "ліки на замовлення". Раніше за медикаментами доводилося їхати в інші населені пункти, де працювали аптеки. Це створювало певні незручності. А тепер через пошту можна замовити всі необхідні ліки. І листоноша їх принесе прямо додому замовникам.
В самому ж відділенні пошти комфортно і затишно. Радують око безліч вазонів. Це, в першу чергу, заслуга Тетяни Миколаївни.
Вона несе людям тепло своєї душі. А це в наш час так необхідно.