Молодість - найкраща пора у житті людини. Юна душа прагне подвигів, а безтурботність дарує хороший настрій і прагнення до розваг. У наш час - це дискотеки, бари, шалені гонки на мотоциклах та авто.
Ще не так давно юнакам і дівчатам було досить просто потанцювати з компанією під модну музику. Але згодом захотілося більших веселощів. На «допомогу» прийшли пиво, «Лонгер» та горілка. А вислови типу «Пиво без водки - деньги на ветер» стали дуже поширеними серед молоді.
Часто дорослі кажуть, що це просто така мода пішла. Але у кожної речі повинні бути причини популярності. От, наприклад, ви уявляєте собі піонера з пляшечкою пива і цигаркою? Я цього уявити не можу. Ліквідували піонерські, комсомольські організації, які були суттєвою складовою системи виховання учнів. А створити щось подібне своє - не спромоглися. То що прийшло взамін?
Зараз дехто звинувачує вчителів у тому, що учні стали недисциплінованими, безвідповідальними. А як же можна вплинути на підлітка, якщо права школи, права вчителя абсолютно обмежені? Навіть зі школи виключити не можна, що б там дитина не робила і як би не поводилася. Тож ніхто і нічого не боїться.
Та не варто у всіх виховних «гріхах» звинувачувати школу. Ми повинні пам'ятати, що характер дитини формується, в першу чергу, в сім'ї. Тож коли я бачу на дискотеці малюків років восьми, починаю розуміти, що нічого хорошого з цих походеньок не вийде. От тільки цікаво, куди дивляться батьки? Хоча деякі з них сидять в цей час у барі з друзями і пиячать.
Взагалі, на дискотеці можна побачити все, що завгодно. П'яні компанії, закохані пари, які своє бажання один до одного виявляють у всіх на очах і т.д. Інколи можна зустріти тут і маму з немовлям на руках...
Скажу батькам відверто: якщо ви хочете побачити справжню поведінку своєї дитини, дізнатись, як ви її виховали, сходіть на дискотеку. Але тільки так, щоб ваші син чи дочка вас не побачили, і поспостерігайте за ними.

Я вже літній чоловік. За день натупцююсь добре. Хоч ніби і немає біля чого. А сплю погано. Тоді телевізор виручає. Щоправда, немає тепер таких передач, як були колись. А от якось увімкнув і дивлюся. Але б краще не вмикав. Дивився я про Таїті. Хто не чув, то це острів такий. Далеко. Літо там цілий рік, а спеки немає. В річках повно риби. В морі можна і перли ловить.
А на деревах - і цитруси, і банани і якась папайя. Поліз на пальму, нарвав, що там тоді треба, то хоч спечи, хоч сирими їж. А головне - свині теж є. Таїтяни свинину дуже навіть поважають. От зовсім як ми.
І від того, що все у них є, а треба тим людям зовсім мало, почувають вони себе досить щасливими. Тому тягне всіх танцювати. Як на мене, то наші хлопці гопака ріжуть краще. А от дівчата, як таїтянки, не вміють. Виходить ото їхня дівчина чи молодиця на середину, а з одежі на ній лиш квіти та травичка нижче пупа. Однак не скажеш, що гола. Вийшла і починає: і плечима, і руками, і тим, що нижче таке виписувати, що і мертвого той танець підніме. (Та ви лиш нічого такого не подумайте. Чоловік я літній, вдовію давно). Ніби манить тебе і кличе: "Іди до нас. Чого сидіти одному в порожній хаті?"
З того часу я ніби захворів. Хочеться мені на оте Таїті. Пожити хоча б рік - два безтурботно. Ви думаєте, як людина стара, то їй і жити не хочеться. Ще й як хочеться.
І треба було мені свою таємницю сусідові розповісти. Йому, бач, цікаво стало, чому це я ходжу сам на себе не схожий. Ото вислухав він мене уважно. Про таїтянські танці сподобалося. Каже: "Петровичу, немає на тебе моєї Марії. Вона б тобі показала таїтянські танці. То, може, давай по 100 грамів за Таїті?".
Відмахнувся я від нього. Не розуміє, ще й кепкує. А згодом, буває, гукає через паркан: "То що квиток на Таїті вже купив? Дивись, не забудь сувеніри повезти. Приміром, валянки з калошами. Подаруєш комусь там напам'ять, бо нашого дива не бачили".
Нехай собі сміється. Я з пенсії гроші складатиму, бо дуже вже на Таїті хочу. Одне лиш погано: летіти туди треба аж 20 годин. Та нічого: візьму ікону і з її поміччю долечу. Не тільки ж світу, що у вікні...

2 червня 1941 року фашистська Німеччина, без оголошення війни, віроломно напала на Радянський Союз. Нашестя коричневої чуми принесло на нашу землю страшне невимовне горе, незліченні людські жертви і неймовірні руйнування. 1418 днів і ночей тривала Велика Вітчизняна війна. Десятки мільйонів життів радянських людей було покладено на алтар Перемоги над ненависним ворогом.
Воєнні дії на Україні точилися 40 місяців. В руїни і згарища пере-творилися 714 українських міст і селищ, 28 тисяч сіл. Загинув кожен п"ятий житель України.
Кривавий незагойний слід залишила війна і в нашому районі. На фронтах загинуло 5537 наших земляків, а при обороні і визволенні Миронівщини полягли смертю хоробрих 5986 воїнів з усіх куточків колишнього Союзу. 597 мирних жителів району - чоловіків, жінок, стариків і дітей — забрало воєнне лихоліття: розстріляні фашистами, загинули на каторзі, вбиті під час боїв, бомбардувань, підірвалися на мінах і снарядах...

Про страхіття пережитої війни розповідає жителька села Ромашки Миронівського району, 83-річна Ганна Ничипорівна Яковенко:

В перші дні війни мого чоловіка Івана, як і інших, мобілізували на фронт. Плач і сльози... Не-самовитий жіночий крик супроводжував підводи з новобранцями аж до глибокого яру, або, за нашою назвою, митниці, що по центральній дорозі з Малого Букрина на Грушів. Повезли чоловіків на Ржищів. Забігаючи наперед, скажу, що від Івана до 1944 року не одержувала ніякої звісточки. Він пройшов усю війну і додому повернувся аж у грудні 1945 року. До війни мій Ваня працював завклубом, а після демобілізації п'ять років, до об'єднання з Малобукринським господарством, був головою колгоспу в Ромашках...
Моя свекруха, яка була дояркою, погнала худобу за Дніпро. А свиней, поросят пороздавали людям. Я й собі набрала тих свиней. Колгоспних бичків порізали на м'ясо, люди брали його, скільки хотіли. Жнива того літа почалися рано. Зібране зерно теж роздавали по дворах.
Село якось осиротіло, зачаїлось у тривозі. З кожним днем вона посилювалась. Здалеку з боку Миронівки вже чулася гарматна стрілянина. В небі час від часу з'являлися літаки. То з хрестами, то з зірками на крилах. Наш молодий голова колгоспу — Терешко Дяченко, якого не взяли в армію по броні, заспокоював людей. А як тут спокійним бути? Люди з жахом чекали приходу німців.
І ось на початку серпня під обід в село в'їхало кілька німецьких мотоциклістів. Згодом з'явився відкритий легковик з їхнім офіцером. Непрохані гості бігали з котелками від хати до хати, гелгочучи на чужій нам мові. Бачачи, що ніхто із сільчан не розуміє їх, німці почали імітувати дзижчання бджіл. Тож, врешті, ми докумекали, чого вони від нас хочуть. Виявляється, меду...
В першу ж ніч окупації наш голова колгоспу Дяченко залишив село, намагаючись дістатися на протилежний берег Дніпра. Але німці перекрили всі шляхи. Він змушений був повернутися додому, до дружини і доньки. Трагічно склалася подальша доля цих людей. За доносом місцевого вчителя, а при німцях — сільського писаря, ще й родича Дяченків, як сім'ю комуніста, їх посадили в тюрму і після нелюдських катувань розстріляли у 1942-у.
Із-за Дніпра в перші ж дні окупації повернулася додому моя свекруха, інші односельці, яким так і не вдалося відігнати колгоспну худобу в тил, бо їх перейняли німці.
Невдовзі в селі почали з'являтися і чоловіки — оточенці та ті, кому вдалося вирватися з німецького полону. Фронт відкотився. Наш край став глибоким німецьким тилом.
Старостою в Ромашках призначили колишнього секретаря сільської ради Петра Микитовича Кокошинського. Було йому тоді вже під 60. Мудрий був чоловік. Коли я взнала, що роздають землю людям - по гектару - пішла до нього і питаю: "Порадьте, Петре Микитовичу, як мені бути? Брати ту землю чи ні?" А він відповідає: "Нащо тобі, Ганно, та земля. В тебе ж дитина маленька. Землю обробляти треба, відповідати за неї. А зерно німці все-одно заберуть і вивезуть". Так воно і сталося.
Скошений хліб влітку 42-го звозили звідусіль у снопах і складали у скирту, поруч з молотаркою, яку встановили німці. Працювало біля неї 22 жінки. Бо саме стільки душ потрібно було на цій роботі. Я подавала снопи зі скирти. Кіньми або ж волами зерно возили у Ходорів під накриття. І звідти жінки, хто посильніший, мішками по трапу вже вантажили його на баржу. А далі, звісно, воно йшло у Німеччину.
Приходимо якось вранці, а молотарка геть розбита. Це вже згодом заговорили, що вивели з ладу молотарку партизани, які з'явилися у навколишніх лісах. А того ранку бауер — це старший з німців, який начальствував в нашій окрузі з центром у Ходорові, — примчав на ту пригоду бричкою, відшмагав нас нагайкою. Всіх чоловіків звелів поліцаям доставити у Ходорів. Не знаю, що б з тими чоловіками було, якби не наш староста Петро Микитович. Він мало не навколішках переконував німця, що ромашківські люди не винні. Чоловіків відпустили.
У вересні 1943-го фронт зі сходу вже наблизився до Дніпра. Знову в небі - літаки. То з хрестами, то з зірочками. Бомблять... Горять хати... Свекрушина хата згоріла однією з перших. І майже місяць ми жили в погребі.
21-22 вересня поліцаї на чолі з німцем і перекладачем ходили по подвір'ях, зганяли жителів на дорогу, всіх в одну колону. Вивели за село. А далі, хто куди встиг чи зумів дійти. Одні в Потапці, дехто в Шандру. В ній опинилася і я з дитям та свекрухою. Знайшли притулок у чужих, але чуйних діда з бабою. Пригадую, що дідуся частенько брали виготовляти березові хрести - їх встановлювали у місцях захоронення німецьких солдат. Одного разу він з'явився дуже пізно. Стомленим, ледве чутним голосом сказав: "Сьогодні трупів багато привезли". І уточнив: німецьких.
Ніхто із нас тоді ще не знав, не бачив, та й уявити собі не міг, скільки наших бійців залишалось щодня лежати мертвими на полі бою під тими ж Ромашками чи іншими навколишніми селами.
У листопаді німці стали забирати дорослих рити окопи. Зайшов німець з перекладачем і до нас. Мені наказали віддати дитину бабі, а самій іти до гурту людей, яких вже встигли зігнати на вулиці. Я заявила, що нікуди не піду і дитину не покину. Німець після цих слів кинувся від-німати у мене дитину. Я не відпускала. Тоді з усього розмаху він вдарив мене прикладом по спині. Я втратила свідомість. Прийшла до тями: поруч дитина кричить. Хапаю її, встаю. І мене виштовхують у двері. Люди, а це переважно були жінки, тут же біля хвіртки розступились і натовп на якусь хвилину поглинув мене, ніби сховав. А коли німець пішов до іншого двору, жінки витиснули мене знову до хвіртки і я з дитям непомітно забігла до хати. Та другого дня трапилося велике горе - від удару німця і падіння дитина моя померла.
Більше п'яти місяців перебували ми у Шандрі.
І ось з початком лютого 44-го року прийшло довгожданне звільнення. Як і завжди, того дня раненько пішла я на свою роботу - наймитувала в одній сім'ї, допомагала дівчатам прати білизну німцям із штабу, який стояв у Потапцях. Одна з трьох сестер прислужувала там, вона й повідомила, що німці тікають і ось-ось тут будуть наші. Тож прання сьогодні не буде.
Прибігла з радісною новиною. Кричу: "Мамо, німці відступають, скоро наші прийдуть..." Мешкали ми на кутку, а тому побігли в центр села. Ще здалеку запримітила нашого солдата з конячкою, яка тягла за собою... ночви, а в них кулемет. Бідолашний солдат був до краю змученим, виснаженим. Підбігла, обнімаю його, цілую. Кажу: як же ти, солдатику, тих німців оцією конячиною доженеш, що одні кістки та шкіра, та ще й по такій грязюці? Люди виносили поїсти солдату все, хто що мав.
На другий день зібрали ми свої нехитрі пожитки у клуночки, попрощались з господарями та з могилкою доньки (тут же в садочку поховали її тоді), і рушили в Ромашки розбитою дорогою, слід у слід, щоб на міну не натрапити. А його то, рідного села, як і не було. На згарищах, скільки оком глянеш, одні горілі комини стояли. Тільки дві хатки й уціліли. В них і збирались люди на ніч погрітись, бо було дуже холодно. Мабуть, душ по 60 у кожній. Яблуку не було де впасти, не те що сісти. Стоячи засинали. Жили в основному в уцілілих погребах, рили землянки, поки якесь інше житло не звели.
В березні ходили ми по полях, рили ями і засипали в них землею побитих наших солдат. Раніше не можна було, боялися на мінах підірватися. Спочатку сапери пройшли, а тоді вже нас послали на цю роботу. Так і говорили вранці на наряді: сьогодні на труп. Ми, десять жінок, 41 день хоронили наших загиблих. Оплакували кожного. І тільки десь через рік їхні останки перенесли в братську могилу, що і зараз при в'їзді в село.
Хліба влітку 44-го вродили на славу. Мабуть, через те, що ті пшеничні поля були густо-густо зрошені кров'ю сотень і сотень наших солдат. Забути цього не можна ніколи.

На початку 80-х на Миронівському заводі сухого знежиреного молока з'явилася випускниця ПТУ при Київському молокозаводі №2 Олена Шмондрик. Приїхала сюди за направленням з дипломом технолога молочної промисловості. Щоправда, трудовий шлях її розпочався з дещо скромнішої посади - різноробоча цеху незбираного молока. Важко було від незвички. Та енергійній дівчині робота подобалася. А головне, не залишала гордість, що продукція, вироблена її руками, завжди нарозхват.
Через рік Олена вже приймальниця сировини, а згодом і майстер. Миронівка стає для неї рідною. (Хоч в отчий край, на Вінниччину завжди лине серце). Тут одружується. Тепер вона вже Олена Миколаївна Корнієнко. В сім'ї підростають сини. Її обирають депутатом обласної ради. А це є високе довіра, висока шана.
Минуло відтоді чимало часу. Авторитет цієї жінки в колективі зріс ще більше. До неї завжди ідуть за порадою і допомогою. І, звичайно ж, за досвідом. Бо за плечима вже більше 20 літ роботи.

Пара лелек обрала собі місце для гнізда на старому розлогому дубі, що ріс неподалік моєї оселі. Минув час і у гнізді з'явилася малеча. Батьки і на хвилину не залишали лелеченят. Коли з гнізда вилітала мати, за пташенятами стежив батько. Він грався з ними та вчив літати.
А якось побачила я біля того дуба хлопчика. Він виставив наперед долоньки, щоб затулити сонце, яке засліплювало і тому заважало дитині спостерігати за лелеками. Хлопчик щось шепотів. А на моє запитання про це відповів: "Я хочу собі такого татка, як у лелек". Далі розповів, що батько їх залишив. І коли, бувало, зустрічає його на вулиці, той обминає і йде собі геть, нічого не запитуючи.
А я оце дивлюся на малих лелеченят, продовжив хлопчик, і думаю, які вони щасливі, що у них є тато, що він грається з ними.
Дитина ще довго стояла і дивилася на гніздо. А я все думала: "Як же ще багато в нас родин, де чоловіки, розлучившись з дружинами, забувають і про дітей. А ті ж не перестають мріяти про зустріч з ними, про сильні батьківські руки і міцніміцні обійми..."